Суди та «діти війни»

Як вже відомо давно, у нас є багато законів, які прийняті, але не працюють, або виконуються не в тім варіанті, у якому прийняті.

В іншій статті я вже писав про сформовану практику внесення змін у деякі закони при прийнятті чергового річного бюджету. Такі рішення не конституційні, що і неодноразово підтверджував Конституційний суд.

Така практика склалася і з виплатами «дітям війни». У дуже багатьох сім'ях зіштовхувалися із цим питанням, а якщо і ні, то, напевно, чули. Було багато юридичних «негараздів». У тому числі і неодноразова зміна підсудності. Такі справи розглядалися в адміністративному порядку, потім у цивільному, потім знову в адміністративному.

Практика розгляду таких справ склалася таким чином, що більшість позовів задовольнялося. Оскарження місцевими управліннями ПФУ рішень судів в апеляційному порядку нічого не давали та рішення залишалися в силі.

Але, ось, схоже, ситуація змінилася. Апеляційні суди під різними мотивуваннями стали скасовувати рішення місцевих судів і залишати позови без розгляду. Хіба щось змінилося? Імовірно - так! Але тільки не законодавство. Судова влада тільки на папері є незалежною, самостійною галуззю влади, але насправді тісно пов'язана із владою виконавчою. Виплати «дітям війни» у цілому, з урахуванням прийнятих рішень, повинні становити величезну суму. А якщо так і далі буде тривати? Як видно, вирішено поставити крапку. Тим, по кому рішення набули чинності, вже нічого не зміниш, а от продовження тенденції вирішили викорінити.

Тут важливий один суттєвий момент. Справа в тому, що більшість таких справ були розглянуті в «скороченному провадженні». Що дає таке провадження зараз апеляційним судам? А ось що - якщо в апеляції оскаржувалася постанова, прийнята в порядку такого провадження, то винесена апеляційним судом ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає. Т.ч. суд апеляційної інстанції є кінцевою інстанцією, і оскаржити рішення вже не можливо. А як же Конституція та права громадян? Де ж демократична, правова держава?

У світі «реформ», що «розвиваються» в останні роки, все більше наступає гірке розчарування. Розчарування у всьому, у тому числі і юриспруденції, якою займатися хочеться усе менше. Не хочеться воювати з вітряними млинами та не хочеться бути фактично посередником між громадянами та судами, коли все більше складається тенденція матеріальних взаємин при вирішенні спорів.